WISARD: нейромережа з мікросхем пам'яті

Ігор Александер, Томас Стонем і Брюс Вілкі з Брунельського університету побудували WISARD — розпізнавач образів, у якому нейронами були 32 000 мікросхем оперативної пам'яті в одношаровій мережі. За Александером 1983 року, машина ухвалювала 5–10 рішень на секунду для зображень 512×512 пікселів; до березня 1984 року її перетворили на промисловий виріб.

Патент Александера, Стонема й Вілкі (пріоритет 27 листопада 1981 року, патент США 4 490 847 від 25 грудня 1984 року) описує групи комірок кадрового буфера, N-кортежі, зіставлені з пам'яттю дискримінаторів — по одному на кожен клас образів; зображення з телекамери оцифровується в кадровий буфер. Серед передбачених застосувань патент називає термінали, що розпізнають кредитні картки, банкноти, обличчя чи голоси людей. За резюме статті 1984 року в Sensor Review, систему перетворила на промисловий виріб Computer Recognition Systems за ліцензією British Technology Group. Доповідь 1987 року каже про мережі з понад сотнею тисяч функцій по вісім входів і вживає поряд первісний брунельський WISARD і пізніший комерційний CRS WISARD. Що сказано про обличчя. Патент називає обличчя лише серед застосувань. У книжці «Artificial Vision for Robots» 1983 року розділ Александера, Стонема й Вілкі називає перевірку облич чи відбитків пальців корисною можливістю, а розділ самого Александера каже, що досліди на WISARD показали: можна відрізняти усміхнені обличчя від неусміхнених або, якщо потрібно, впізнавати обличчя незалежно від виразу; чисел у видимих уривках немає. Власні числа подає Стонем у статті 1986 року «Practical Face Recognition and Verification with WISARD» (Aspects of Face Processing, с. 426–441): вона ставить обидві задачі — назвати людину за обличчям і підтвердити заявлену особу. Назву WISARD Стонем там розшифровує як Wilkie, Aleksander and Stonham's Recognition Device. З цієї статті прочитано лише короткі уривки в Google Books, без номерів сторінок: у досліді було 16 людей і 16 дискримінаторів, і кожну людину під час перевірки показували всім шістнадцяти; зображення оброблялися зі швидкістю 25 на секунду, а навчання кожного дискримінатора завершилося менш ніж за 20 секунд; перед підрозділом 5.2, про розпізнавання виразу, Стонем пише, що, як показано, система діє «in real time without error» (у реальному часі без помилок) у межах задачі на 16 класів. Реальним часом він, схоже, називає обробку телевізійних зображень так швидко, як їх подає камера; це швидкість камери, а не виміряна швидкість розпізнавача. Підсумок Вікі Брюс 1988 року (за перевиданням у Google Books) каже про WISARD, застосований до облич, що він упізнає будь-кого з 16 людей, з N-кортежем із чотирьох входів і входом 153 × 214 бітів (менше за 512 × 512, які Александер називає для машини), і що для стабільного відгуку понад 95 відсотків найбільшого потрібно близько 200 навчальних зображень кожної людини. Це вторинний переказ без посилання в побачених уривках, а відсоток тут — частка найбільшого відгуку, а не правильних відповідей. Огляд розпізнавання облич Національного інституту стандартів і технологій США (NISTIR 5465, липень 1994 року, с. 26–27) переказує статтю Стонема так само, через вісім років і нічого не вимірюючи: одношарова мережа з одним класифікатором на людину, якому, пишуть автори, зазвичай потрібно 200–400 пред'явлень для навчання, у навчальних зображеннях були зсуви й зміни виразу, а класифікаторів шістнадцять для шістнадцяти осіб; вони додають, що вибірка замала для висновків про великі набори даних, і не дають ні швидкості, ні відсотка. Чого запис не стверджує: відсотка точності, кількості тестових пред'явлень зображень і числа мікросхем пам'яті для облич. У прочитаних уривках їх немає; повного тексту статті Стонема й статті Sensor Review 1984 року (відкрито лише резюме) не прочитано, тож твердження Стонема про роботу без помилок не перевірено. Його числа взято зі статті 1986 року: вони не доводять, що такий розпізнавач працював до березня 1984 року, а рік дослідів у прочитаному не названо. Дисертація Хакі (Брунельський університет, 2013) називає WISARD першою спробою автоматично розпізнавати обличчя в реальному часі й каже, що його запатентували й продавали комерційно не пізніше 1984 року; це переказ літератури, а не вимір. Огляд Александера зі співавторами 2009 року датує комерціалізацію 1986 роком без посилання на джерело й каже, що поліція Великої Британії купувала системи для розпізнавання облич і відбитків пальців; резюме 1984 року вже говорить про промисловий виріб, але дати продажу не дає; чисел в огляді немає.