Зенітний предиктор Вінера
У вересні 1940 року Норберт Вінер запропонував свої послуги Ванневарові Бушу, який вів воєнні дослідження США, і взявся за задачу зенітників: передбачити, де літак опиниться, коли до нього долетить снаряд. 1 грудня NDRC уклав із MIT контракт, і разом з інженером Джуліаном Біґелоу Вінер будував предиктор, що рахував майбутнє положення цілі з її минулого курсу.
Чому це важливо
Зворотний зв'язок, з якого виросла кібернетика, прийшов не з біології й не з обчислювальної техніки, а із задачі наведення вогню. Атлас має Вінера з 1943 року, коли ідея вже стала загальною; тут — конкретна військова задача, на якій вона з'явилася, разом із тим фактом, що сама задача розв'язана не була.
Предиктор мав вести ціль на двадцять секунд уперед; на двох курсах, які армія дала для перевірки, снаряд летів від 20 до 35 секунд. Перші схеми Вінер пробував на диференціальному аналізаторі Буша: те, що добре вело пряму, давало величезний перекіс, щойно літак змінював курс. Тоді він перейшов до статистики й узяв за найкращий прогноз той, що має найменшу середньоквадратичну похибку. Цю теорію NDRC надрукував на початку 1942 року, спершу таємно, згодом з обмеженим доступом; за жовту обкладинку й важку математику її прозвали «жовтою небезпекою», відкрито вона вийшла книжкою 1949 року. Біґелоу, що приєднався взимку 1940 року, збудував стенд: світлова пляма рухалася стіною, а оператор вів за нею свою через керування, яке навмисно спотворювало відчуття руки. На цих записах предиктор справді передбачав. Та на справжніх курсах із полігона Кемп-Дейвіс, з двадцятисекундним випередженням і десятьма секундами минулого, метод дав на одному курсі 43 влучання проти 41 у простішого способу «точки пам'яті», а на другому програв, 48 проти 53. У фінальному звіті 1 грудня 1942 року Вінер сам написав, що цього навряд чи досить, щоб виправдати новий апарат, а перевага методу проявиться хіба за значно коротшого польоту. Історик Пітер Ґалісон підсумовує: Вінер «так і не змусив його працювати більш ніж на кілька секунд наперед». У січні 1943 року проєкт закрили; сам принцип згодом пішов на згладжування даних. Важить те, що сталося далі. І пілот, і навідник у цій задачі — ланки однієї системи, і Вінер із Біґелоу дійшли висновку, що в довільних рухах людини головне — зворотний зв'язок. Вони спитали фізіолога Артуро Розенблюта, чи буває хвороба, за якої рука, тягнучись до олівця, проскакує мету й починає розгойдуватися, і той назвав інтенційний тремор. З цього виросла їхня спільна стаття 1943 року, а згодом і кібернетика. Запис спирається на фінальний звіт Вінера з листом до Ворена Вівера, розсекречені 1960 року, на вступ до «Кібернетики», на розділ Міндела, Сеґаля й Ґеровича та на інтерв'ю з Ґалісоном. Саму монографію 1942 року тут не читали.